Кінець газової корупції або Клієнт завжди правий

Головна проблема України — корупція. А основа та джерело корупції в Україні, її основний провайдер і backbone — прокремлівське газове лоббі, головною фігурою якого є пан Фірташ. Той, який зараз у Відні очікує на екстрадицію до США на вимогу ФБР та через підконтрольні йому структури та ЗМІ ще намагається щось там мутити в Україні. Саме він був головним посередником між Путіним з його кишеньковим “Газпромом” та корумпованими президентами минулих років, починаючи з Кучми (саме за його часів з’явилася перша газова фірма-прокладка “Ітера”).

Контроль та вплив Кремля на керівництво України мали не так агентурний (агентурний почав стрімко розвиватися й рясно квітнути лише після 2010-го вже при Януковичі), як економічно-корупційний характер, і працював той вплив саме через «газові» схеми. Навіть Ющ попався на цей гачок — за часів його президентства (та прем’єрства Януковича) з’явиляється ще одіозніша міжнародна фірма-прокладка “РосУкрЕнерго”.

Цілі кремлівської газової корупції були наступні:

1. Обкрадання народів Російської Федерації. Фактично привласнивши повний контроль над головним (та практично єдиним) джерелом надходжень до російського бюджету, Путін та його команда за допомогою міжнародних газових схем вже обікрали власних громадян за всі ці роки за оцінками на сотні мільярдів доларів!

2. Обкрадання українського народу та держави Україна (і не тільки). Непрозорі та злочинні газові схеми, які зі свого боку підтримували закордонні корупційні “партнери” Путіна, дозволяли грабувати бюджети відповідних країн, за що ці “партнери” також отримували свої мільярди. Наймасштабніше це відбувалося саме в Україні за часів Кучми, Ющенка, а надто — Януковича. Але й певні політики країн ЄС теж були задіяні в подібних схемах у своїх країнах: зокрема відомі “друзі Путіна” Шрьодер (ФРН), Берлусконі (Італія), Жак Ширак (Франція)…

3. Політичний вплив та шантаж, використання “газової зброї” з метою дотримання російських політичних інтересів в Україні (та меншою мірою — в інших країнах).

Щодо 3-го пункту слід зазначити, що в Україні цей шантаж був можливим лише через корупційність газових схем. Фактично тиск здійснювався не на країну як таку, а безпосередньо на корупційних “партнерів”, які сиділи у найвищому керівництві країни. Чому так? Тому що, якби не ця корупційна зацікавленість відповідних осіб, то Україні було б дуже легко позбутися так званої “газової залежності” від Росії, якої об’єктивно практично не існує.

Російська пропаганда ще з початку 2000-х (з моменту становлення влади Путіна) почала волати про те, як Україна “залежить” від Росії. “Хохлы, ворующие российский газ” з’явилися в російському інфопросторі саме в той час, і відтоді, завдяки постійному повторюванню, вже стали в очах більшості росіян стійкою асоціацією з українцями. Для мешканців Росії “воровство российского газа” — це головна національна риса та основне заняття всіх без вийнятку українів, як би дико й смішно це для самих українців не звучало. Ця байка ще й мала на меті відволікання уваги російського народу від справжніх крадіїв — “кооперативу Озеро” на чолі з В.В.П.

Але насправді про якусь “залежність” України від Росії можна було б казати, якби незалежна Україна отримувала той газ від Росії безкоштовно (чого взагалі ніколи не було), або ж за ціною, істотно нижчою за ринкову. Натомість Україна десятиліттями платила за енергоносії цілком реальну ринкову ціну, а останні років 10 — ціну, яка ПЕРЕВИЩУВАЛА ринкову!

Отже, жодної “газової залежності” України в реальності нема й не було. Ба, навпаки! За прагматичного підходу Україні було б досить легко самій диктувати умови Росії.

Чому? Ну хоча б тому, що саме продавець залежить від споживача, а не навпаки, якщо тільки не йдеться про ринок, на якому продавець займає монопольне становище (нащастя, світовий енергетичний ринок таким не є). Споживач може або геть змінити продавця, або ж диверсифікувати джерела постачання, може знайти заміну товару (за рахунок альтернативни) або ж зменшити власну від нього залежність шляхом внутрішньої оптимізації та економії, тощо. Ще на початку 90-х саме цим шляхом пішла Прибалтика і перемогла (Москва має дуже погану уяву, тому 25 років тому вона безуспішно шантажувала, зокрема, Литву так само, як шантажує зараз Україну).

Натомість можливості продавця обмеженіші. Особливо такого продавця, який НЕ МОЖЕ НЕ ПРОДАВАТИ свій товар. А у випадку Росії та газу саме так і є: по-перше, через цілковиту економічну залежність від продажу саме цього товару (див. нижче), а по-друге, через технологічні причини — газ, який видобувається з активних родовщ можна або гнати по трубах споживачам чи у сховища (об’єм яких є обмеженим), або ж спалювати в атмосфері, інших варіантів нема — просто припинити чи навіть істотно скоротити видобуток майже неможливо.

Отже, вся економіка Росії тримається виключно на експорті вуглеводнів. Понад 70% експорту та понад 50% надходжень у російський бюджет — це тверда валюта від продажу газу та нафти на зовнішніх ринках. Здебільшого йдеться про європейський ринок. А всі основні газо- та нафтопроводи з Росії в Європу йдуть через територію України. До того ж Україна є одним з найбільших клієнтів “Газпрому” (третім споживачем російського газу після Великобританії та Німеччини) і шостим найбільшим споживачем газу у світі взагалі.

Таким чином Україна для Росії є:

- одним з найбільших споживачів основного експортного продукту РФ;

- від України залежить фізична можливість (і що важливо — ціна) постачання цього продукту усім іншим основним споживачам.

Не дивно, що за таких умов Росія вважала за доцільне за будь-яку ціну не допустити здійснення Україною самостійної політики, наслідком чого могли б стати суто прагматичні (без корупційної складової та можливості красти) стосунки двох країн в енергетичній сфері. Більше того, в України були й залишаються всі важелі, аби шантажувати саму Росію за потреби (власне, ми дякими з цих важелів вельми ефективно скористалися ще під час найпершої “газової війни" між Україною та РФ у 1993 році). Отже, самостійна політика України (зокрема й в газовій сфері) робила б здійснення вищезгаданих цілей Росії неможливим.

Розуміючи стратеґічну слабкість своєї позиції, Росія, гучно волаючи про “газову залежність України”, сама постійно намагалася позбутися транзитної залежності від України шляхом будівництва газопроводів в обхід України. В 2011-му вони збудували першу гілку “Північного потоку”. Довго анонсували “Південний потік”, витратили на нього 5 мільярдів доларів лише для того, щоб в цьому році остаточно поховати цей прожект. Новий прожект планується будувати через Туреччину. Але наразі самі лише пустопорожні розмови з боку Росії та запевнення в марності спроби з боку ЄС. Крім того, РФ шукає нові ринки збуту. Поки що єдиною реальною альтернативою є Китай. Але газопроводу з Росії в Китай нема, і схоже, найближчими роками і не буде — нещодавно Китай відмовився його фінансувати, а у РФ грошей нема.

Саме тому уся політика Кремля щодо України зводилася по-перше, до підтримки тотальної корумпованості української владної структури, і по-друге, тримання найвищого керівництва України на гачку російських корупційних газових схем.

І це працювало, поки не почало давати збій. Причому збій воно почало давати практично відразу — ще на початку 2000-х, коли підняв голову рух “Україна без Кучми”. Український народ вже тоді намагався повалити тотальну корупцію, з усією її антиукраїнською суттю, що суперечила національним інтересам країни.

Перший великий успіх цього руху ми знаємо під йменням “Помаранчева революція” 2004-го року, коли українці провалили спробу змінити звичайного постовєтського корупціонера Кучму на агентурно-контрольованого з Москви корупціонера Януковича. Довелося Кремлю корумпувати-залякувати іншого “демократичного” корупціонера — Ющенка й чекати 5 років, щоб знову посадити у Києві свою пряму маріонетку. І це Кремлю вдалося після виборів 2010-го.

На 2015-й рік, на який планувалися наступні українські вибори президента, Кремль вже не хотів ризикувати і планував тупо встановити прямий військово-політичний контроль над Україною із тотальною зачисткою українства у всіх його проявах. Саме на підготовку цього сценарію була спрямована вся діяльність “команди Януковича” та прямих кремлівських агентів під її патронатом на всіх щаблях влади, а особливо у силових відомствах України. Але український народ, чинник якого Путін, що звик царювати у рабській Росії, знову не взяв до уваги, зламав усі ці плани. Стався Євромайдан…

За часів Яника не лише корупція на всіх рівнях забуяла як ніколи, але й ціна за газ для України становила цифру, яка рекордно перевищували ринкову ціну майже вдвічі! Звісно всіх собак за це правляча Партія регіонів вішала на свою “папєрєдніцу” Тимошенко (навіть посадила її за це до в’язниці). Але на практиці уряд Азарова сумлінно платив цю непомірну ціну з бюджету України і геть нічого не робив, аби хоч якось цю ситуацію змінити. Хоча шляхи та можливості були. До речі саме цими шляхами дуже успішно крокує в цій царині теперішній уряд.

Як би хто не критикував поточну владу, але особисто для мене головним індикатором істотних змін в Україні є саме глобальна ситуація на газовому ринку та у газових стосунків з РФ. І саме тут я бачу, як все кардинально змінюється. Український уряд чи не вперше за часи нежалежності починає підходити до питання суто прагматично та виходячи з національного інтересу країни, а не з якогось власного непрозорого та корупційного.

По-перше, відбулися реальні та ефективні кроки щодо диверсифікації постачання газу (реверс російського з ЄС та газ, що видобувається в Норвегії), проробляються перспективи постачання зрідженого газу з інших джерел, тощо.

По-друге, подано позов проти Росії в міжнародний арбітраж щодо перегляду необґрунтовано завищенної ціни за контрактом (цим шляхом кілька років тому пішла низка європейських країн і виграла позови проти “Газпрома”).

По-третє, здійснюються перші кроки щодо підвищення енергоефективності комунальної та промислової сфер.

І нарешті, по-четверте, Україна почала дуже вправно та ефективно торгуватись з Росією: за останній рік скоротила закупівлі газу в РФ у 2 рази, відмовилася від порочної схеми “бери або плати”, перейшла на повну передоплату, тощо. В результаті в минулому році вдалося поки тимчасово домовитися на прийнятну для України ціну на критичний зимовий період. А в останні дні епічна торгівля також закінчилась перемогою України. І на цій перемозі ми зупинятися явно не збираємося, оголосивши, що з 1-го квітня Україна знову припиняє закупівлю російського газу, й обійдеться лише власним видобутком та реверсом з Європи. Дотискання “Газпрому” триває.

І, прошу звернути увагу, це ми ще не піднімали питання ціни транзиту російського газу територією України! ;)

Натомість, Росія виглядає дедалі безпораднішою. За минулий рік чистий прибуток “Газпрому” скоротився в 3.3 рази, загальний експорт газу впав на 12%, а експорт у країни екс-СССР — на 20%. Тому “Газпром” вже сам пропонує Україні “знижки” щоразу на кращих умовах, аби ми вже хоч щось купували…

Нарешті все стає на свої місця і дехто починає усвідомлювати, що саме КЛІЄНТ ЗАВЖДИ ПРАВИЙ! ;)



  32  
Zen
1 квітня 2015
21:26:58
           
     
Коментарів (0)