Speak Ukrainian or die

Війни завжди ведуться за дві речі: за економіку, і за культуру. Релігія — то різновид культури, отже релігійна війна по суті теж є війною за культуру.

Причому часто первинною причиною війн є саме культура, а економіка вже потім підтягується. Іноді — навпаки. Але факт залишається фактом: спільноти, які домінували, робили це завжди як економічно, так і культурно. І ніколи ніхто по-справжньому не домінував чимось одним. Точніше, такі випадки були, але вони нічим не закінчувалися.

Нащо далеко ходити? Подивіться на Китай. Нещодавно він став найбільшою економікою світу. І що? Ми всі дивимось китайські фільми, читаємо китайскі книги, поголовно вчимо китайську? Ні. В світі досі домінують США (а точніше — Євроатлантична цивілізація). Бо домінує вона не лише економічно та військово, але й культурно. І навіть якщо китайська економіка стане вдвічи більшою за будь-яку іншу економіку, Піднебесна все одно не стане провідною державою світу. Важливою? Так. Потужною? Так. Але не провідною. Чому? А тому що Китай нічого світові не пропонує культурно. Що нового/оригінального він може дати людству? Комуністичну ідею, яку він колись давно спер в СССР? Ідею про те, що можна за дешево копіювати західні досягнення та масово виробляти те, що придумали в Америці та Європі? Подібним шляхом на пів століття раніше вже пройшла Японія. Другою Америкою вона так і не стала.

Якби Китай мав якісь унікальні відповіді на основні філосовські питання, які хвилюють сучасне людство, тоді у нього був би шанс. Але Китай зайнятий лише копіюванням, на творчість він не має часу. Тому він ніколи не стане наступною Америкою. В кращому випадку він може стати наступними Об’єданими Арабськими Еміратами. Та й то навряд.

Це я взяв занадто глобально, але висновок з того такий: економіка чи військова потуга без культури — ніщо.

Водночас мова є визначальною ознакою культури.

Не вірете? Ось дивться, був такий письменник Микола Гоголь. Він був українцем, жив в Україні, писав майже виключно про українців та Україну. Але весь світ його вважає (і цілком резонно) російским письменником. Чому? Дуже просто — він писав російською. Котляревський свій найвідоміший твір написав за мотивами давньогрецького епосу. Чи став він від того грецьким поетом? Ні. Натомість він став засновником української літератури, бо по приколу написав поему не церковнослов’янською, як тоді було заведено, а народною розмовною мовою, тобто українською.

Мова — чи не найбільш визначний чинник приналежності до тієї чи іншої культури, до того чи іншого світу. Саме тому рашисти волають про те, що “Харьков — русский город”, “Одесса — русский город”, навіть Київ у них теж — “русский город”. Чи має це під собою якісь історичні підстави? Ні. Може більшість населення в цих містах — росіяни? Ні. В Києві, Харкові чи Одесі росіян майже стільки ж, скільки їх у Львові чи у Франківську. Єдиним регіоном України, де етнічно домінували росіяни був Крим. А на індустріальній частині Донбасу росіян було 30%. На решті території України кількість росіян не перевищує 10%.

То чому ж тоді Київ, Одеса, Миколаїв, Дніпропетровськ, Харків — то “русские города”, а Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль — то “бэндэравцы и нацисты”? Лише тому, що в першому списку міст домінує російська мова.

При цьому Київ вже давно, а зараз вже й Одеса та Дніпропетровськ з Миколаївом стали суперпатріотичними українськими містами. Та хиже московське око все одно на них зазіхає. Бо бачить на вулицях тих міст панування російської. І воно не заспокоїться доти, поки це буде так.

“Русскій мір” закінчується там, де закінчується російська мова. Це факт.

Росію можна перемогти військово та економічно. Але якщо ми, українці, не переможемо її культурно хоча б у себе вдома, то всі ці перемоги будуть намарне.

Москва, до речі, це чудово усвідомлює. Вона століттями всіляко намагалася знищити українську мову. І навіть сьогодні перша її вимога до України зажди одна — жодної українізації, про це навіть Лавров відверто каже. Перша їхня лякалка — це завжди “насильственная украинизация”. Вони борються з нею навіть превентивно. Навіть тоді, коли не те що насильницької, а й взагалі хоч якоїсь українізації насправді нема, так вони її бояться.

В Російській Федерації живуть принаймні 5 мільйонів українців. Скільки там українських шкіл? ЖОДНОЇ! Скільки україномовних часописів чи журналів, скільки телеканалів чи хоча б передач? ЖОДНОГО й ЖОДНОЇ!

Що перше роблять росіяни на окупованих тереторіях? Всіляко викорінюють та знищують українську мову та тих, хто нею послуговується. А ви, “русскоязычные украинские националисты” не втомлюєтесь переконувати себе та інших, що “какая разніца на каком язикє”…

Отже, ті, хто вважає себе патріотами України, мають усвідомити, що якщо навіть не вони самі, а їхні діти спілкуються в побуті російською — то таким чином закладається міна сповільненої дії і під Україну, і під майбутнє їхніх дітей, а також дітей їхніх дітей. Адже якщо вони залишатимуться російськомовними, то “русскій мір” рано чи пізно до них прийде. Так само, як він прийшов на російськомовний Донбас, хоча ще якихось 50-70 років перед тим Донбас був україномовним, як і величезні терени на схід від нього.


  0  
Zen
17 серпня 2015
17:40:29
     
Теґи:

Україна
     
     
Коментарів (0)