«Русскій мір» закінчується там, де закінчується російська мова

Адепти «русскоязычного украинского патриотизма» не бажають бачити просту істину — мова є визначальною ознакою приналежності до тієї чи іншої нації та/або етносу.

Коли ви зустрічаєте когось, хто говорить, скажімо, німецькою, то ви в останню чергу подумайте, що перед вами француз, чи не так? Ви навіть не подумайте, що це австрієць чи швейцарець, хоча можливо насправді так і є. Але ви все одно подумайте, що перед вами німець.

Так само, й коли вас, російськомовного, бачать десь за кордоном, то в першу чергу вас ідентифікують як росіянина. І байдуже, який у вас аватар на Фейсбуці, на які «пабліки» ви підписані Вконтактє чи які демотиватори перепощуєте у Твітері. Для стороннього спостерігача ви — росіянин.

Якщо хтось бачить ваш фільм російською мовою, він перш за все визначає його, як російський. До титрів, з яких випливатиме те, що його знято в Україні, він може й не додивитися. Якщо ви пишете книжку чи пісню російською мовою — вони автоматично стають надбаннями російської культури, не залежно від того, хто ви є, де ви народилися/живите і навіть про що пишете. Гоголь був українцем, жив в Україні, писав переважно про Україну та українців, але у Світі він знаний як видатний російський письменник. Бо писав російською.

Ось так просто це працює. Нажаль чи на щастя.

Варто також усвідомити таке: протистояння російського та українського — це навіть не протистояння двох етносів. То є протистояння національного та імперського.

Адже саме слово «Росія» та «російський» не є етнонімами. Назва «Россия» з’явилася лише якихось 300 років тому, на початку 18-го століття, коли цар Пьотр вирішив проголосити себе імператором й перейменував Московське царство на греко-візантійський манер у «Всероссийскую империю» (саме такою була її початкова назва, «Российской» вона називатиметься згодом).

Таким чином, прикметник «русские» — це не є назвою етносу, натомість він вказує на підданство. «Русские» — то піддані “Российской империи”, і складалися вони початково з представників багатьох етносів, що населяли тодішню Московію та загарбані нею сусідні землі-колонії. Стара російська приказка напрочуд чесно це описує: «Папа — турок, мама — грек, а я — русский человек» .

До речі, сама ота словесна форма «русский человек» дуже показова. В давнину російське слово «человек» часто означало «холоп», «простолюдин», «прислужник» ( «Эй, человек! Подь сюда!» ). Тобто «русский челавек» в перекладі — це «людина, що належить Росії», а простіше «холоп або ж підданий Російської імперії» . (Показово, що правителі так званої Росії «русскими людьми» себе не вважали й російською переважно між собою не розмовляли.)

І саме в такій формі цей термін початково вживався: «русский человек», «русские люди» . Згодом зайве слово відпало й залишився лише прикметник — «русские» .

Зверніть увагу, що інші етноси прикметниками себе не називають, а лише іменниками. Нема «українських людей» чи «польських людей» . Є українці, поляки, білоруси, фіни, угорці, італійці, вірмени, гагаузи, чукчі, татари тощо…

Чому ж зараз «русскіє» вважають себе етносом? Тому що за кілька сотень років офіційною політикою й навіть ідеологією імперської Росії була денаціоналізація та російщення так званих «інородців» (представників будь-яких інших націй, крім новоствореної імперської). Тож числений зденаціоналізований елемент — продукт цієї політики, почав ідентифікувати себе як «русскіх людєй», або просто «русскіх» .

До речі, за часів СССР ця політика «плавильного котла» була по суті продовжена, але, зважаючи на нову політичну обстановку — з дещо іншим акцентом. Згідно заяв найвищого керівництва «Союзу», всі нації та етноси, що його населяли, мали перетворитися на «новую историческую общность — советский народ» (Хрущов, 1961 р., виступ на ХХII з’їзді КПСС). Так з’явилися сумнозвісні «совки» .

Тобто спочатку імперія з мішанини тубільних угро-фінських племен Московії, татар та слов’янських племен (зокрема, новгородців) виплавила «русскіх людєй», а згодом нео-імперія заходилася виплавляти «совєтський народ» з росіян, українців, грузинів, казахів тощо. Тож якби цей процес тривав не 70 років, а 300, як у випадку з оригінальною «Росією», то можете не сумніватися, що значна частина майбутніх підданих імперії ідентифікували б себе й свою національність як «совєтскіє» .

Тож не розумію, чому дехто з українців так тримається за ту імперську квазі-ідентичність й за російську мову, як головну її зовнішню ознаку? Вони кажуть: «Родной язык не выбирают», «Так исторически сложилось» тощо.

Але насправді російськомовність абсолютної більшості сучасних зросійщених українців не є чимось «історичним» . Адже десь відсотків 90 з них є російськомовними лише в першому-другому, рідше в третьому поколінні (згадайте, якою є рідна мова вашого батька-мами, або ж дідуся-бабусі)…

До 1940-50-х рр. (60-70 років тому) навіть Донбас був переважно україномовним (в сільській місцевості, куди менше дотягнулася офіційна російсько-совєтська «цивілізація», він є україномовним і досі). Ба, навіть величезні терени на схід і частково північ від східних кордонів сучасної України ще якихось років 90 тому були україномовними! Московія доклала величезних зусиль аби це змінити і їй це зрешто вдалося.

Я вам більше скажу: навіть в самій, так званій «Росії», та сама ситуація. Пращури значної частини пересічних «росіян» (тих, що жили в сільській місцевості) 100-150 років тому ще не знали ніякої російської. Досі деякі бабусі «найісконнішої» Середної полоси Росії співають народних пісень незрозумілими їхнім онукам мовами тублільців цих земель, якими вони і є…

Отже, Московії вдалося зросійщити величезні території РФ, що як клаптева ковдра складається з етнічних земель різних народів і навіть рас. Але так само їй вдалося штучно зросійщити й значну кількість українців в самій Україні. Особливо успішно цей процес пройшов за останні десятиліття (не виключаючи, нажаль, й два десятиліття незалежності), перш за все завдяки розвитку засобів масової інформації. Те, що протягом століть намагалися зробити такі діячі як Пьотр, Єкатєріна чи Валуєв (не боксер, а міністр внутрішніх справ Російської імперії), вдалося ефективно здійснити лише за останні 70-90 років. Російськомовний телевізор та радіоприймач (який українці ще з совєтських часів звали «брехунець» ), що було встановлено у кожній українській хаті, добре виконують свою роботу. Чіткий мовний розрив між кількома останніми поколіннями наших родин є наочною ілюстрацією цього.

То чи такою вже «історичною цінністю» є ота ваша невільна російськомовність? Чи варто за неї так триматися, а надто зіткнувшись з неілюзорною інформаційною та військовою загрозою з боку Москви? І чи справедливою є теза, що «мову не обирають», зважаючи на вищенаведені факти? Думайте самі.

Зрештою, розкажіть це євреям, які після створення держави Ізраїль у 1946-му році ШТУЧНО відродили й цілою країною вивчили свою давню мову, яка була на той момент мертвою вже кілька тисячоліть, й до того ж виключно релігійно-книжною, геть не пристосованою до сучасності. Гадаєте мудрі євреї просто так зробили це колективне надзусилля, не зваживши усі за і проти такого кроку? Чи не простіше їм було запровадити у себе німецьку, англійську, французьку чи навіть ідіш (єврейський діалект німецької) — тобто мови, якими більшість з них на той час вільно володіла й які були для них рідними? Чому вони вирішили осучаснити й відродити книжний іврит, вивчивши його й запровадивши В УСІ БЕЗ ВИНЯТКУ СФЕРИ життя новоствореної держави. Подумайте про це!

Або чому чехи відродили чеську після 2-ї світової, хоча «мовою вулиці» багатьох чеських міст на той час була німецька? Чому прибалти вже 20 років старанно й наполегливо вичищають свої країни від російської мови, хоча росіян в Прибалтиці живе майже втричі більше у відсотках, ніж в Україні?

Явні й приховані україножери у дискусіях про так зване «мовне питання» постійно наводять абсолютно не дотичні до нашої історії й сучасного становища приклади Бельгії, Канади й Швейцарії, на які пропонують нам орієнтуватися в мовній політиці, замість того, аби згадувати значно ближчі до нашої ситуації приклади Ізраїлю, Чехії, Естонії, Латвії, Литви тощо.

Або ж Білорусі чи Ірландії, які є нагативними прикладами того, що буде з українською мовою, якщо ми й надалі толеруватимемо російщення, яке триває досі й не здійснюватимемо деросифікації. Наша мова просто зникне де факто! А з мовою зникне й важливий чинник української ідентичності, як такої. Я вже навіть не кажу про мову як фактор інформаційної та економічної безпеки…

В чому полягатиме різниця між дітьми «русскіх», які зараз люто ненавидять українство в усіх і будь-яких його проявах й мріють знищити всіх нас разом із нашою державою, й ВАШИМИ дітьми? Чим вони відрізнятимуться, якщо ті й інші розмовлятимуть однією мовою, співатимуть тих самих пісень, дивитимуться ті самі мультики й кіно, читатимуть ті самі літературні твори тих самих російськомовних авторів тощо? І будтье певні — більшість з тих пісень, творів і фільмів будуть випущені НЕ в Україні. Такі закони ринку.

Зараз ті, хто опирається деросифікації, вигадали мем «російськомовні українці», а активних україномовних українців вони прозвали «вишиватниками» . Хоча справжні вишиватники — то як раз і є ота російськомовна прихована вата, яка напнула на себе модні нині вишиванки та синьо-жовті стрічки, назвавши себе «патріотами України» у відповідності із суспільним трендом. І напнувшу це маскування вони продовжують таємно чи явно ненавидіти все справді українське, й шалено опираються будь-яким спробам відродити хоча б щось справжнє національне, надаючи перевагу консервації наслідків імперської денаціоналізації.

В реальності такі люди в кращому випадку є просто надзвичайно лінивими, не здатними до здійснення будь-чого. Але ймовірніше вони є або не надто вдало прихованими українофобами, чи мають якісь інтереси в Росії (бізнесові, культурні, родинні тощо). Або ж просто є прямими агентами впливу Москви, якими, нажаль, досі рясно просякнуті всі сфери життєдіяльності й суспільні прошарки нашої країни.

Не маючи змоги діяти відкрито, як це робилося за часів Януковича, вони змушені рядитися у вишиванки, просуваючи при цьому антиукраїнську програму, головним й найпершим пунктом якої (і це відверто проголошується такими діячами як Путін, Лавров та інші) є подальше російщення України та опір спробам справжнього (а не формально-показушного) українського національного відродження.

Адже Москва чудово розуміє, що українське національне відродження означає остаточну смерть російсько-совєтського імперського проекту та його міфології про «адін народ» . Натомість збереження зросійщеної, денаціоналізованої, культурно й мовно дезорієнтованої України (хай вона при цьому буде тричі формально незалежною й двічі членом ЄС) дає вельми реальний шанс на відродження імперії в майбутньому. Адже духовна залежність від “метрополії” за таких умов залишатиметься…

«Русскій мір» закінчується там, де закінчується російська мова. Подумайте про це, шановні «російськомовні українці» !


  0  
Zen
29 лютого 2016
10:55:25
           
     
Коментарів (0)