З нагоди 202-річчя Шевченка

У цей день 202 роки тому народився Тарас Шевченко, і я хотів би поділитися особистим. Але спочатку трохи історії.

Зважаючи на величезний авторітет поета серед українців, Совєти, на відміну від царизму, показово шанували Шевченка. Але водночас намагалися інтерпретувати його творчість на власну користь, ліплячи з нього не так співця українського національного духу, як борця за соціальні права селян та кріпаків.

Зокрема, оці рядки з «Заповіту» (які вони викарбували на його монументі у Києві) інтерпретувалися Совєтами як тарасове «пророцтво» щодо створення Совєтського Союзу:

І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Хоча насправді під «сім’єю великою» Тарас мав на увазі оновлену вільну Україну й українську націю, і ажніяк не відроджену на нових засадах Російську імперію під новою назвою «СССР» . Та це не заважало одвічним ворогам України перекручувати сенс його слів на свій лад.

Проте деякі його твори геть не вкладалися у цю концепцію, а відтак не вивчалися у школах, не друкувалися й загалом були під негласною забороною та замовчуванням. Йдеться про твори, де Шевченко висловлюється настільки чітко, що якось інакше інтерпретувати його слова московським майстрам спотворення правди не вдавалося.

Це, зокрема, такі вірші як «Розрита могила», вірш без назви «Стоїть в селі Суботові…», «Швачка» та інші.

Про ці вірші я дізнався у 1990-му році завдяки творчості українського рок-гурту Кому Вниз, що поклав їх на музику.

І найбільше враження на мене справив твір, який має назву «До Основ’яненка» .

От саме завдяки таким віршам Кобзаря і називають Співцем Українського Духу й національним пророком. Адже саме він чи не вперше відкрито та ще й у неперевершеній поетичній формі висловив те, про що понад століття перед ним змушений був мовчати цілий народ. Український народ мовчав, але пам’ятав і мріяв про відродження своєї колишньої слави й своїх колишніх прав і вольностей, що їх силою та підступом відібрала у нього Московія, перетворивши величну колись країну вільних людей на забиту кріпацьку провінцію Російської імперії.

І Шевченку вдалося літературно висловити усю тугу та усі мрії та прагнення українців, як нації. Йому вдалося стати ідейним місточком між сучасністю та загубленим минулим.

Власне, він сформулював та актуалізував ці прагнення не лише для сучасної йому України середини-кінця 19-го століття, але й для України кінця 20-го — початку 21-го столітть. Він перекинув цей місточок до наших з вами часів.

Відверто вам кажу, що цей та інші його вірші справили тоді на мене колосальне враження й можливо мали вирішальний вплив на формування моїх поглядів на Україну, її минуле та майбутнє. Вони стали тим духовним зарядом, який й досі багато в чому визначає мої думки та дії.

Отже, запрошую всіх в цей день до читання цього твору. Слава Україні!

Тарас ШЕВЧЕНКО

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляxа, татарина
Морем червоніла —
Вернітеся!» — «Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море.— Не вернуться,
Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…

Тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.

Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде.
«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би, — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.

Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]


  0  
Zen
9 березня 2016
15:11:02
           
     
Коментарів (0)